Порушення прав людини в умовах збройних конфліктів

ПЛАН

Вступ.
Розділ I.
Проблеми міжнародно-правового захисту учасників міжнародних збройних конфліктів.
1.1. Комбатанти і особи, що знаходяться під покровительством.
1.2.Захист поранених, хворих і осіб, потерпілих від корабельної катастрофи.
1.3.Правове регулювання і особливості захисту військовополонених.
1.4. Проблеми захисту цивільного населення і жертв війни.
Розділ ІІ. Захист прав людини в умовах збройного конфлікту не міжнародного характеру.
Розділ ІІІ. Проблеми притягнення відповідальності за порушення прав людини в умовах збройних конфліктів.
3.1. Колективна відповідальність.
3.2. Індивідуальна відповідальність.
Висновок.
Список використаних джерел та літератури.

“Мир – це свобода, що основується на визнанні
права кожної людини”.
Цицерон
Вступ.

Історія людства являє собою довгу череду воєн і конфліктів. Дивність долі людства полягає в тому, що злочин дійсно “окуповується” і в певному значенні рухає історію, або, як свідчить китайська приказка, “той, хто украв корову, – злодій; той, хто грабує націю, – принц”. Серед більше ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250 були мирними. Отже, війна є звичайним станом відносин між людьми. Людству знадобилося дві світові війни, що вибухнули в першій половині XX століття, які забрали життя мільйонів людей, для того, щоб перемогло прагнення до миру, що знайшло свій вираз в урочистому проголошенні в 1945 році Статуту Організації Об’єднаних Націй. Від імені всіх народів об’єднаних націй було проголошено:
“Ми, народи об’єднаних націй, сповнені рішучості 1) звільнити майбутні покоління від лиха війни, що двічі в нашому житті принесло людству непоправне горе, і 2) знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність особистості людини, в рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй, і 3) створити умови, при яких можуть дотримуватись справедливість і повага до обов’язків, що випливають з договорів і інших джерел міжнародного права, і 4) сприяти соціальному прогресу і покращенню умов життя при великій свободі…” .
Були поставлені конкретні цілі, досягнення яких стало першочерговим завданням світу, у якому прагнули зберегти мир і спокій. П.1 ст.1 Статуту ООН проголосив: “Організація Об’єднаних Націй переслідує цілі: підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру і проводити мирними засобами, згідно принципам справедливості і міжнародного права, урегулювання чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру ” .
Однак стан речей досі залишається сумним. Після ейфорії і райдужних надій, викликаних підписанням Статуту ООН, прийшло прозріння. Цифри кажуть самі за себе: з часу закінчення другої світової війни мали місце біля 150 воєн і конфліктів( за іншими даними – близько 200), що забрали біля 20 млн. людських життів. Тільки в 80-і роки у світі палахкотіло полум’я 22 воєн, 85% їх жертв – цивільне населення. За підрахунками інститутів, що займаються питаннями історії війн, зокрема, американського інституту “Worldwatch”, з часу закінчення другої світової війни було тільки 26 днів абсолютного миру. Безумовно, тлумачення такого роду даних залежить від того, що розуміти під терміном війна. Але навіть по інших розрахунках, з менш суворими критеріями, в середньому за рік, починаючи з 1945 року, нараховується три дні без війни, що навряд чи є фактом, що вселяє надію. Іншими словами, в цей час протягом 362 днів з-поміж 365 в якій-небудь частині світу відбувається озброєний конфлікт . Незважаючи на те, що поки що вдалося уникнути третьої світової війни, планету постійно заливають кров’ю громадянські війни, місцеві і регіональні конфлікти. Крім того, загроза ще більш спустошливих побоїщ, хоч і заборонених міжнародним правом, залишається реальністю, яку людський рід ще не зміг або не захотів подолати. Заборонена війна чи ні і незалежно від того, який стан jus ad bellum, тобто права вести або не вести війну, ця форма колективного насильства завжди здійснювала значний вплив на життя країн і народів. Але в останні роки конфлікти стали більш частими і тривалими, створивши свого роду тупикові ситуації. Війна між Іраком і Іраном тривала довше, ніж друга світова війна. Військовополонені в таких конфліктах, як конфлікти поблизу Огадена або Західної Сахари, перебували в полоні протягом десяти років. Доля біженців в таборах на тайландо-кампучійскому кордоні все в більшій мірі нагадує положення населення в палестинських таборах – проблема тривала багато років без видимих ознак урегулювання. Наведені приклади з усією очевидністю свідчать про необхідність захисту прав людини в період воєн і збройних конфліктів. Але виникає зустрічне питання: а чи правомірно взагалі говорити про які б то не були права людини в ході військових дій? Адже ще Гуго Гроцій підкреслював, що “війни абсолютно не сумісні з правом”, маючи на увазі, що війна допускає, навіть “санкціонує” право на злочин, в тому числі на позбавлення людського життя . Війна, навіть в тих випадках, коли викликане нею насильство якимсь чином обмежується і регулюється, завдає величезних страждань, тому люди повинні докладати всіх зусиль для того, щоб не допускати її перетворення в кривавий хаос, в бійку без правил, де знищують всіх навмання. І саме для того, щоб запобігти або, принаймні, зменшити вакханалію, що твориться на полях битв, мінімізувати людські страждання, необхідно зробити все можливе для захисту невід’ємних прав людини в період збройних конфліктів.
Метою даної роботи є дослідження проблемного питання захисту прав людини в період збройних конфліктів міжнародного та не міжнародного характеру. Дійсно, заходи щодо захисту прав людини здійснювалися і здійснюються, тому що світова громадськість зацікавлена у розвитку даного інституту міжнародного права. Але спостерігаючи за розвитком подій в світі постає запитання, наскільки дієвими є дані норми, чи забезпечують вони належний захист.
Об’єктом даного дослідження є проблеми імплементації механізму захисту прав людини і застосування визначаючих його зміст конкретних міжнародно-правових норм. Цей механізм поправу займає одне із центральних місць у міжнародному гуманітарному праві, що застосовується в період збройних конфліктів. Він направлений на обмеження засобів і методів ведення війни з метою зменшення руйнівних наслідків воєн, дій і відвернення та зупинення масових і грубих порушень прав, забезпечення дотримання елементарних принципів гуманності у специфічних умовах збройних конфліктів.
Предметом даного дослідження є специфічні відносини між суб’єктам міжнародного права і регулюються його нормами. Ці відносини виникають у зв’язку з перебуванням суб’єктів у стані збройного конфлікту (міжнародного чи не міжнародного характеру), що зумовлює наявність особливих, не характерних іншим відносинам прав і обов’язків, механізмів правового регулювання та нормативно-правової бази.
При здійсненні даного дослідження з метою всебічного і повного висвітлення даного питання використовувались певні наукові методи: історичний, порівняльний, діалектичний. Зокрема за допомогою використання історичного методу вдалося прослідкувати розвиток даної проблеми в історичному розрізі. За допомогою порівняльного методу можливим стало співставлення та порівняння нормативно-правової бази як у історичному розвитку, так і в сучасному праві різних країн та міжнародному публічному праві зокрема. Діалектичний метод дозволив розглянути дане питання у зв’язку з іншими явищами, які так чи інакше впливають на його виникнення та розвиток. По-суті, дані явища можуть бути об’єктом окремого наукового дослідження. Політична та економічна системи, культурна спадщина, рівень життя населення, стан дипломатичних відносин, присутність третіх сторін, наявність відповідного правового регулювання, форс мажорні обставини – все це так чи інакше певною мірою впливає на механізм захисту прав людини в період збройних конфліктів.
Війни завжди велися між державами, захист жертв цих воєн потрібно відносити до області саме міжнародного права. З початку розвитку мова йшла про норми звичайного права. 1864 рік був ознаменований початком кодификації, конкретизації і розвитку цих норм з ініціативи Анрі Дюнана а потім і Міжнародного Комітету Червоного Хреста, одним з фундаторів якого він був. Сучасними основними джерелами міжнародного гуманітарного права є чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року:
– Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (I Женевська конвенція);
– Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, потерпілих корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі (II Женевська конвенція);
– Конвенція про поводження з військовополоненими (III Женевська конвенція);
– Конвенція про захист цивільного населення під час війни (IV Женевська конвенція);
два Додаткових протоколи до них від 8 червня 1977 року:
– Протокол I, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів;
– Протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру;
а також IV Гаазька конвенція 1907 року і Положення про закони і звичаї сухопутної війни, що є додатком до неї.
Нарівні з універсальними міжнародними договорами джерелами міжнародного гуманітарного права є регіональні договори (наприклад укладена в рамках СНД Угода про першочергові заходи по захисту жертв збройних конфліктів від 24 вересня 1993 року). Велику кодифікаційну роботу в цій області проводять міжурядові і неурядові міжнародні організації. Так, Міжнародний Комітет Червоного Хреста підготував текст IV Женевської Конвенції і обох Додаткових протоколів, а у 1965 році прийняв резолюцію XXVIII під назвою “Захист жертв цивільного населення від бід війни”. 19 грудня 1968 року Генеральна Асамблея ООН прийняла відому резолюцію 2444 (XXIII) “Про права людини в період збройних конфліктів”, що послужила поштовхом для прийняття ряду уточнюючих і розвиваючих міжнародно-правових актів, направлених на захист жертв війни.
Перед тим, як безпосередньо перейти до розгляду конкретних питань варто було б звернути увагу на вживання термінів “війна” і “збройний конфлікт”. Як правило вони використовуються як синоніми. Деякі юристи навіть вважають, що поняття “війна” і “збройний конфлікт” ідентичні в міжнародно-правовому значенні, рівнозначні по юридичній силі і не мають різниці по об’єму застосування норм гуманітарного права. Проте більшість науковців схиляються до думки, що грань між “війною” і “збройним конфліктом” все-таки є, хоча вона досить умовна. Словосполучення “збройний конфлікт” охоплює будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві або більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Отже, термін “збройний конфлікт” ширший по об’єму, ніж термін “війна”: будь-яка війна – це, передусім збройний конфлікт, але не всякий збройний конфлікт можна назвати війною. І справа тут не тільки в масштабах військового протистояння. Війна володіє рядом специфічних ознак, які не властиві збройним конфліктам. З юридичної точки зору для війни характерна така ознака, як формальний акт її оголошення, згідно з III Гаазькою конвенцією 1907 р. Наслідком такого оголошення є, як правило, розрив дипломатичних відносин між воюючими державами і припинення дії більшості міжнародних договорів. Однак в більшості випадків держави розв’язували війни, формально не оголошуючи їх, при збереженні дипломатичних і договірних відносин. Все це і привело до широкого використання терміну “збройний конфлікт”. Далі, термін “війна”, який витікає з міжнародно-правових актів, вживається при озброєному зіткненні між суверенними державами; у разі боротьби нації або народу за свою незалежність вживається термін “збройний конфлікт”. Ознака “озброєний” не визначена в міжнародно-правових актах. Деякі юристи пропонують розуміти під нею будь-які дії із застосуванням військового насильства, в якому бере участь значна кількість військовослужбовців, зібраних для загальної мети (колективний характер) з певною мірою організації. На їх думку, конфлікт є озброєним, якщо при цьому здійснюється хоча б одна з наступних дій:
а) вторгнення збройних сил однієї держави на територію іншої держави;
б) захоплення в полон або поранення хоч би одного комбатанта зі складу збройних сил іншої сторони;
в) інтернування або примусове захоплення хоч би однієї цивільної особи іншої воюючої сторони.
Загалом, відмежування поняття “війна” від поняття “збройний конфлікт” має певне значення, однак, на практиці відмінність між ними носить швидше формальний характер .
Разом з тим, в сучасних умовах можуть мати місце і війни, не заборонені міжнародним правом: оборонні війни в порядку використання права на індивідуальну чи колективну самооборону від агресії (дане право закріплене в ст.51 Статуту ООН); національно-визвольні війни; громадянські війни в окремих країнах; операції військ ООН чи національних (багатонаціональних) військ за рішенням Ради Безпеки ООН (згідно ст.42 Статуту ООН); при виконанні договірних зобов’язань .
Згідно норм сучасного міжнародного права, ні одна держава за будь-яких обставин не повинна втручатись у внутрішній військовий конфлікт на території будь-якої держави. Але на думку багатьох юристів, втручання інших держав у внутрішній військовий конфлікт дозволяється лише з “гуманною метою”. Такий інститут втручання, що пов’язаний із застосуванням збройної сили, у міжнародному праві отримав назву “гуманітарна інтервенція”. Проблема гуманітарної інтервенції привернула увагу вчених ще на ранніх етапах розвитку міжнародного права. Гуго Гроцій визначав гуманітарну інтервенцію як “справедливу війну для захисту чужих підданих”. Німецький юрист Берлін розрізняв дві форми гуманітарних акцій держав: військові заходи захисту своїх громадян, які знаходяться на території держави, де відбувається конфлікт, і так-звана класична гуманітарна інтервенція, яка направлена на захист іноземних громадян. Сучасні норми “гуманітарної інтервенції” містять правовий механізм не лише підтримання, а й поновлення порушеного миру.
Але основна і найгостріша проблема сучасного гуманітарного міжнародного права – це реальне забезпечення дотримання прав і свобод людини, порушення яких у війнах і конфліктах набуло жахливих форм і розмірів. Проблема захисту прав людини під час військових збройних конфліктів х складною і досить суперечливою, так як перш за все залежить від чіткого визначення “сторін конфлікту”: комбатантів та не комбатантів (цивільного населення), які відповідно наділені певними правами і обов’язками.