Гете Фауст

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………………
Розділ І. Світогляд автора…………………………………………………….
1.1 Філософія автора……………………………………………………………
Розділ ІІ. Аналіз твору…………………………………………………………
2.1 Характеристика твору та його методи………………………………….
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….
Список використаних джерел та літератури……………………………….

ВСТУП

Німеччина у XV ст. була типовою середньовічною країною, розділена на багато карликові князівства (курфюршества). Роздрібненість у ній не була подоланою, як в інших країнах, а навпаки, підсилювалася. Число самостійних територіальних одиниць сягало тисячі. Хаотичність і роз?єднаність гальмували економічний розвиток, хоча німецькі міста усе ще відігравали значну роль у світовій торгівлі. Середовище у Німеччині склалося таким, що усі суспільні стани — і селяни, і бюргери, і навіть лицарство — були опозиційно налаштовані до князів — «імперських чинів». Ця тотальна опозиція вилилася на початку XVI ст. у реформацію та Селянську війну.
Здавна німецькі товари переходили до Італії, а італійські — у німецькі землі. Одним із найважливіших центрів цієї торгівлі було місто Нюрнберг. Італійські торговельні компанії мали своїх представників у південно-німецьких містах, а німецькі купці тримали у Венеції своє постійне представництво. Між Флоренцією та Нюрнбергом, розвиненими торговельно-промисловими містами Італії та Німеччини, було дуже багато спільних рис.
Політичний та соціально-економічний устрій німецьких міст. Так само, як в Італії, хоча й на два століття пізніше, німецькі міста починають вести боротьбу зі своїми феодальними сеньйорами за політичні права. Після звільнення від своїх колишніх господарів німецькі міста формально підкоряються владі імператора — владі далекій та примарній. На відміну від багатих італійських комун, більшість німецьких міст перебували у злиднях. Процвітали тільки найбільші з них завдяки відносній економічній незалежності, розвитку торгівлі й ремесел. Міста на Півночі були, головним чином, торговельними центрами. Південнонімецькі міста, крім торгівлі, були славні ще й розвитком ремесел. Так, Аугсбург прославився виробництвом бумазеї, Констанц — полотна. Крім того Аугсбург та Страсбург були відомими центрами книгодрукування.
У середині XV ст. художні центри Німеччини пересуваються на Південний захід країни. Одним із найрозвиненіших центрів південної Німеччини був Нюрнберг. Крім книгодрукування тут процвітали також зброярство, виготовлення різноманітних інструментів та інших виробів з металу. Ці галузі не тільки становили основу господарського життя південнонімецьких міст,але й були поживним середовищем для мистецтва. Місто Нюрнберг — центр німецького гуманізму. Південнонімецьке місто Нюрнберг було не тільки центром зародження ранньокапіталістичних відносин, а й центром гуманістичної культури.
Справжній проторенесанс у Німеччині був пов?язаний із новим приливом готичної експресії. Це відбулося вже на межі XV—XVI ст. напередодні Селянської війни.
Величний та загадковий дух Фауста прийшов до нас із глибин Середньовіччя та Відродження. Саме тут людина пройнялася вірою у свою всемогутність, де будь якими способами: алхімія, магія, чародійство, здобуває перемогу над старінням і повернення до завжди бажаного періоду людства, а саме молодість. Молодість – як краса, як сила , як таїнство.
Відродження – епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культури Середніх століть і передуюча культурі нового часу. Відмінна риса епохи Відродження – антропоцентризм: інтерес до людини та її діяльності.
Епоха Відродження в Німеччині при всіх її національно-історичних відмінностях від Відродження в Італії, Франції, Англії й інших країнах Європи стала епохою поширення перших записів народної поезії, розповідей (особливо сатиричних), епохою створення «дійсно по-справжньому поетичних» (Ф. Енгельс) народних книг про Тіля Уленшпігеля, доктора Фауста, про Шільдбюргерах (дурних жителів міста Шільди) і т.д. Іншими словами — це була епоха, коли багатовікова народна література одержала свою канонізацію в книзі, а її герой став прототипом героїв-борців проти соціальної несправедливості; гордим і веселим «лицарем» пригноблених як Тіль Уленшпігель, героєм світової літератури, якого не можливо вбити; також являється улюбленим героєм дитячих книг.
При всіх розходженнях, названих знаменитих народних книг, їх поєднує одна якість, що своїм походженням зобов’язані народним традиціям стародавності і середньовіччя. І Фауст, і Уленшпігель, кожен по-своєму, заперечують щоденність і смиренність, проголошують право на зухвале пізнання світу і не менш зухвале твердження норм народних соціальних представлень. Фауст доводить силу людського розуму, що здатний здолати самого сатану і змусити його служити людині. Уленшпігель — нащадок і спадкоємець середньовічних шляхетних розбійників, які намагалися проголосити антифеодальні норми законів і людських відносин. Обоє героїв вміють любити до самозречення, жертвувати собою в ім’я ідеї, боротися до останнього подиху. Головне, що новий герой не був ні королем, ні принцем, він був народним героєм і книги про нього створював народ.
Герої народних німецьких книг не тільки роблять великі подвиги, вони ще і роблять них з невигубною веселістю. Сміх, іронія, жарт теж велика спадщина фольклору.
Німеччина періоду Відродження стала батьківщиною примітного напрямку літератури — так званої «літератури про дурнів», до якої відноситься «Книга про Шільдбюргерах». У різних країнах існують її перекази для дітей, видана вона й у нас в обробці, що відповідає читацькому вікові. «Шільдбюргери» з’явилися джерелом всесвітньо відомої книги великого гуманіста Еразма Роттердамського «Похвальне слово дурості» (1509).
Саме поняття дурості, героя-дурня, як і у фольклорі, та і в літературі Відродження мало двоїсте значення. Під видом осміяння дурості, з одного боку висміювалися соціальні пороки феодалізму, з іншого боку — маска дурості, що звичайно відносилася до «нижчого» класу, ще більше підкреслювала їхній справжній розум і людську гідність. Нарешті, точка зору «дурня», тобто несподіваний ракурс бачення світу стане передоднем того літературного прийому в дитячій і в дорослій літературі, що прийнято визначати, як «світ, побачений дитячими очима». Іншими словами, це точка зору неупередженого світосприймання, що допомагає виявити справжні цінності.
Одна з найпопулярніших легенд Середньовіччя – легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистості, що вразила уяву народу.
Фауст – особа історична, про що свідчать численні спогади його сучасників. Він жив на межі 15 i 16 століть, мав ім’я Йоган-Георгiю згідно з католицьким i лютеранським звичаєм, прізвище Фауст. Вчені по-різному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно походить вiд німецького Faust, що в перекладі означає кулак. iншi вбачають в ньому псевдонім, утворений вiд латинського Faustus – щасливий. Цей псевдонім пiдкреслював успiшний характер дiяльностi вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе i лікарем i хіромантом. Отже, точки зору лютеранської церкви вiн прагнув недозволених знань, а значить заслуговував засудження, був грiшником, бо з точки зору людини того часу цi знання можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в рiзних унiверситетах, мав учнів – послідовників. Ще за життя вченого, про нього ходили рiзнi розповiдi про його вчинки, в яких вбачали щось незвичайне, фантастичне.
Естетика Відродження
1. Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін “Кепіззапсе” (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
5) Широке використання теорії “подвійної істини” для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з’явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з’являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.
Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.
Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.
Поняття “гуманізм” (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.
Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму.