Права і обовязки громадян у сфері виконавчої влади

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ГРОМАДЯНИНА ЯК ХАРАКТЕРНА РИСА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ 7
1.1 Виконавча влада та її роль у забезпеченні прав громадянина 7
1.2 Сутність адміністративно-правового статусу громадянина
України 16
1.3 Основні напрями реалізації прав громадян у сфері виконавчої
влади 25
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОБОВ’ЯЗКІВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ У СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ 33
РОЗДІЛ 3. ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ В СФЕРІ ПРАВ ТА ОБОВ’ЯЗКІВ ГРОМАДЯН У СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ 44
3.1 Європейський досвід законодавчого регулювання адміністративних процедур 44
3.2 Роль державної ювенальної політики у забезпеченні прав
людини 54
ВИСНОВКИ 62
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 65

ВСТУП

Відомо, що вільне й ефективне здійснення прав людини – одна з головних ознак демократичного суспільства і правової держави. Відтак, права людини мають стати не: якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних у сфері виконавчої влади перетворень, а їх найголовнішою метою, яка покликана принципово змінити історичну парадигму стосунків між державою і людиною.
Глибинний сенс цієї зміни полягає в тому, щоб місце домінуючої в минулому ідеології «панування» держави над людиною посіла протилежна – ідеологія «служіння» держави інтересам людини.
Такий перехід можливий лише за умови дійсного запровадження передбаченого Конституцією України принципу верховенства права (ст. 8), який вимагає підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації та захист; прав людини, забезпечення їх пріоритетності перед іншими цінностями демократичного суспільства. Варто зауважити, що в цьому розумінні принцип верховенства права за своїм змістом значно ширший, ніж принцип верховенства закону, оскільки не кожний закон здатний відобразити справжні потреби повноцінної реалізації або захисту прав людини.
Отже, найперше завдання якісного розвитку виконавчої влади в Україні полягає в необхідності рішучого подолання існуючої недооцінки ролі та місця держави у вирішенні проблеми прав людини, яка традиційно обмежується переважно іншим захистом порушених прав. Натомість потрібно якомога більше спрямовувати увагу держави на значно складнішу роботу щодо утвердження пріоритету прав і свобод людини в повсякденному житті українського суспільства. Саме на це орієнтує фундаментальний конституційний припис: «Утвердження і забезпечення прав і свобод люпини є головним обов’язком Держави».
Конституція України, регламентуючи обов’язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яких кожна людина має обов’язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей. Держави і суспільства у цілому. При цьому даний принцип впроваджується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди перевищують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламентуючи обов’язки людини і громадянина, виходить з того, що вони є об’єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов’язків суб’єктом цього права чи свободи, а також іншими суб’єктами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 20 Загальної декларації прав людини встановлює, що «кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи».
Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов’язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина встановлює й конституційні обов’язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.
Тому конституційні обов’язки – це вимоги, що висуваються до кожної людини і громадянина, діяти певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) або забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян. Ці обов’язки закріплені у статтях 65-68 Конституції України.
Живучи у суспільстві, ми не можемо існувати окремо від нього, не мати обов’язків перед суспільством. Тому права громадян невід’ємні від їх обов’язків.
Актуальність теми. провідним принципом будь-якого правового статусу на сьогоднішній день є єдність прав та обов’язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина. Конституція України поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина встановлює й конституційні обов’язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.
Проблему прав та обов’язків громадян у сфері виконавчої влади досліджували такі вчені, як Біла Л. Р., Картузова І. О., Гончарук С.Т., Ківалов С.В., Колпаков В.К., Сурілов А. В. та ін. Загальний огляд досліджень, присвячених вивченню даного питання, свідчить про недостатнє висвітлення даної тематики у науковій літературі.
Об’єктом дослідження є нормативно-правові норми діяльності органів виконавчої влади в Україні.
Предметом дослідження є Конституція України та нормативно-правові джерела, що визначають права та обов’язки громадян у сфері виконавчої влади.
Мета дослідження полягає в характеристиці прав та обов’язків громадян у сфері виконавчої влади. Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
1. Охарактеризувати сутність адміністративно-правового статусу громадянина України;
2. Коротко охарактеризувати роль виконавчої влади у забезпеченні прав громадянина;
3. Визначити основні напрями реалізації прав громадян у сфері виконавчої влади;
4. Дати характеристику обов’язків громадян України у сфері виконавчої влади;
5. Проаналізувати можливість використання зарубіжного досвіду в сфері прав та обов’язків громадян у сфері виконавчої влади в Україні;
Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:
1. Теоретичний: синтез, аналіз та узагальнення наукової літератури для теоретичного підґрунтя дослідження.
2. Емпіричний: бесіда, спостереження, анкетування для практичної частини роботи.
3. Метод порівняльного аналізу для порівняння різних нормативно-правових джерел.
4. Статистичний: для характеристики певних статистичних даних дослідження.
5. Метод ретроспективного аналізу: для порівняння нормативно-правових актів у різні роки.
6. Метод синтетичного аналізу. Полягає у вивчені сукупності елементів, що утворюють систему.
У відповідності до поставлених мети та конкретних завдань дослідження, визначено структуру роботи. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.