Особливості застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод в українському судочинстві

ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………………………………….3
Розділ І. Входження України в юрисдикційний механізм Європейської Конвенції з прав людини: основні положення…………………………..10
Розділ ІІ. Особливості тлумачення та застосування окремих статей Конвенції з прав людини в судовій практиці Європейського суду з прав людини та в українському законодавстві………………………….21
2.1. Право на справедливий судовий розгляд при вирішенні цивільних справ (п. 1 ст. 6 Конвенції)………………………………………21
2.2. Право на повагу до особистого та сімейного життя (ст. 8 Конвенції)……………………………………………………………………………….36
2.3. Свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції)…………………54
2.4. Право на вільні вибори: огляд практики Європейського суду з прав людини (ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції)…………………….67
Розділ ІІІ. Охорона власності в судовій практиці Європейського суду з прав людини…………………………………………………………………………………..76
3.1. Право на власність в сенсі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції……………………………………………………………………………….76
3.2. Українське законодавство про власність: відповідність європейським стандартам……………………………………………………….84
Висновки………………………………………………………………………………………………90
Список використаних джерел та літератури

ВСТУП
Вже декілька років на український правовий простір поширює свою чинність Конвенція про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) та юрисдикція міжнародного правозахисного органу, що її застосовує, – Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Ратифікація Україною Конвенції спричинила жваві дискусії щодо юридичної природи цього акта, особливості його застосування в конкретних умовах України та інших держав, значення практики Суду стосовно розуміння змісту закріплених Конвенцією прав людини.
Для українських громадян Конвенція стала додатковим інструментом для захисту основних прав не тільки від свавілля держави в цілому, а й для захисту від “ексцесів правління парламентської більшості”. Адже необхідність забезпечення прямої дії норм Конвенції, в якій закріплено права людини та основні свободи, практично полягає не тільки у визнанні їх природно-правового характеру, тобто такими, які не надаються державою, а є “невідчужуваними” та “непорушними”. Йдеться про встановлення нових стандартів правосуддя при тлумаченні тих норм Конвенції, які з огляду на специфіку юридичної природи прав людини не можуть бути сформульовані абсолютно чітко, не потребують додаткового та конкретизуючого тлумачення, оскільки існують у вигляді “відкритого тексту” з метою вирішення майбутніх проблем.
Цій меті максимально слугує створене Європейським судом прецедентне право, яке надає правам людини необхідної конкретизації, визначає їхню юридичну природу, універсалізує їх розуміння і надає чіткості та ясності розуміння тексту Конвенції. Досить тривала й різнопредметна правозахисна практика Суду продемонструвала неабияку дієвість його рішень. Це простежується переважно за двома напрямами: 1) коригування державою-відповідачем національного законодавства, зумовлене відповідним рішенням Суду; 2) відшкодуванням нею збитків, завданих потерпілій особі (заявникові).
Україна таким чином, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, залишеної нам у спадщину з радянських часів, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму.
Власне, з 17 липня 1997 року можна починати новий відлік часу – початок перенесення європейських правничих цінностей на український ґрунт. Перед українськими правниками наразі постає вимога, з одного боку, не відступатися від положень Конвенції, а з іншого – спиратися у своїх рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про порушення цих прав.
Актуальність та практичне значення теми дослідження зумовлюється передусім тим, що справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, з’ясовується лише після їх тлумачення і застосування у рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. Саме цей принцип, до речі, забезпечує безпосередню дію норм Конвенції шляхом суддівського формулювання певних юридичних конструкцій – силогізмів, відповідно до яких вирішуються справи і які наповнюють права людини новим морально-етичним та гуманітарним змістом. Тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його “правового менталітету” – одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб’єктами захисту прав людини в Україні.
Крім того, слід враховувати, що рішення Європейського суду є однією з основних форм “реакції” контрольного механізму Ради Європи на неправомірну діяльність держави. З огляду на те, що державі практично невигідно не виконувати рішення Суду, бо це матиме для неї негативні політичні наслідки, цілком очевидною стає необхідність вивчення тлумачення норм Конвенції Європейським судом. Тому видається корисним детальніше висвітлити особливості тлумачення норм Конвенції крізь призму його практики, оскільки саме остання дає можливість зрозуміти підходи та позиції Суду при розгляді скарг заявників. До того ж, знання цих позицій сприятиме приведенню українського законодавства та правозастосовчої практики у відповідність із загальноєвропейськими стандартами прав людини.
Зараз в Україні існує, так би мовити, “подвійний” захист прав та свобод – як на конституційному рівні, так і на рівні Конвенції. Незважаючи на це, проблеми їх практичного застосування залишаються ще не вирішеними. Ці проблеми, на жаль, перешкоджають проведенню правової реформи в Україні, особливо у сфері захисту конституційних прав людини і спричинені вони не тільки відсутністю коштів, повільним економічним розвитком, “різновекторністю” української зовнішньої політики тощо. Ці проблеми, на нашу думку, полягають передусім у невідповідності праворозуміння, що формувалося та складалося у більшості представників української юридичної еліти в радянський період, вимогам та реаліям сьогодення. Звідси, правильне тлумачення норм Конвенції, а отже, й розуміння можливостей держави щодо обмеження окремих конвенційних прав особливо важливі для України на сучасному етапі її розвитку.
Таким чином, досліджувана проблема є актуальною для Української держави як реального чи потенційного відповідача в Європейському суді, а також для українського суспільства загалом та кожного з його членів як носіїв зазначених прав людини та основних свобод – зокрема.
Метою написання даної роботи є системний та комплексний аналіз особливостей застосування найчастіше вживаних статей Конвенції та Протоколів до неї в рішеннях Європейського суду з прав людини крізь призму реалій українського законодавства і судової практики.
Для реалізації поставленої мети передбачається розв’язання наступних завдань:
• дослідити основні аспекти входження України в юрисдикційний механізм Конвенції про захист прав людини та основних свобод;
• вивчити та проаналізувати прецеденти Європейської Комісії та Суду з прав людини;
• на основі аналізу прецедентів Суду розкрити зміст основних засад та принципів, що визначають тлумачення та застосування окремих статей Конвенції в практиці Європейського суду з прав людини;
• визначити обсяг прав та свобод, гарантованих Конвенцією, та висвітлити особливості захисту при порушенні цих прав та свобод;
• дослідити практику застосування окремих статей Конвенції та Протоколів до неї в українському судочинстві;
• проаналізувати відповідність українського законодавства та судової практики гарантіям, викладеним в нормах Конвенції;
• розкрити основні проблеми, які постають перед судами України при застосуванні ними норм Конвенції та прецедентної практики Європейського суду.
Об’єктом дослідження є Конвенція про захист прав людини та основних свобод та Протоколи до неї, прецедентні рішення Європейського суду з прав людини та матеріали судової практики Верховного Суду України та місцевих загальних судів України.
Предметом дослідження є принципи тлумачення та практика застосування норм Конвенції Європейським судом з прав людини та судами України.
При написанні роботи застосовувалися наступні методи:
1. Метод аналізу – дає змогу дослідити позицію Європейського суду з прав людини, а також окремого автора стосовно конкретного питання.
2. Метод індукції – дає змогу отримати висновки на підставі розгляду спільних норм права в різних нормативно-правових актах, наприклад, норми Конвенції та норми національного законодавства.
3. Порівняльний метод – дає змогу співставити діюче європейське право, судові прецеденти з українським законодавством, наприклад, для визначення питання «відповідності норм Конвенції національному законодавству» тощо.
4. Діалектичний метод – дає змогу розглядати кожен судовий прецедент як частину Конвенції, її розширене тлумачення.
Дана робота складається з таких структурних елементів:
1. Вступ, в якому подаються завдання, мета, об’єкт та предмет роботи;
2. Основна частина, яка складається з трьох розділів. У першому розділі дається загальна характеристика процесу входження України в юрисдикційний механізм Конвенції про захист прав людини, крім того, висвітлюються основні наслідки та проблеми, які виникли внаслідок приєднання України до Конвенції. Як висновок, можна сказати, що з ратифікацією Конвенції окреслюється новий масштаб завдань у питаннях побудови конституційної демократії в Україні, основними засадами якої є повага до прав людини та основних свобод.
У другому розділі – розкриваються особливості тлумачення та застосування окремих статтей Конвенції в судовій практиці Європейського суду з прав людини та в українському законодавстві, зокрема тлумачення і застосування ст. 6 п. 1 (право на справедливий судовий розгляд), ст. 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), ст. 10 (свобода вираження поглядів) та ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції (право на вільні вибори). В межах даних статей розкривається наступний понятійно-категоріальний апарат: “цивільні права та обов’язки”, “право на суд”, “суд”, “судовий розгляд упродовж “розумного строку”, “право на справедливий судовий розгляд”, “приватне життя”, “сімейне життя”, “сім’я”, “житло”, “кореспонденція”, “вираження поглядів”, “право на вільні вибори”. З’ясовуються межі застосування та особливості захисту прав та свобод, гарантованих даними статтями Конвенції. Досліджується практика застосування статей 6, 8, 10 Конвенції та статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції судами України та відповідність українського законодавства зазначеним нормам Конвенції.
У третьому розділі – розглядаються особливості охорони власності в прецедентній практиці Європейського суду. З’ясовується наступний понятійно-категоріальний апарат: “майно”, “право на власність”; межі застосування та захист права на власність в сенсі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Досліджується українське законодавство про власність та його відповідність європейським стандартам, встановленим нормами Конвенції. Як висновок, національним судам та державним органам України необхідно приділяти більше уваги законному, об’єктивному та справедливому розгляду справ, пов’язаних із порушенням майнових прав фізичних та юридичних осіб.
Джерельною базою даного дослідження слугували: публікації з проблематики прав людини вітчизняних та зарубіжних авторів: кандидата юридичних наук, доцента, завідувача кафедри прав людини, міжнародного та європейського права Академії адвокатури України Гончаренка С. В. (який представляв заявників у першій українській справі – “Кайсин проти України”), кандидата юридичних наук, заслуженого юриста України Жуковської О. Л., доктора юридичних наук, академіка Академії правових наук України Кузнєцової Н. С. (яка до того ж як віце-президент юридичної фірми “Салком” вела справи в Європейському суді), професора кафедри теорії та історії держави та права Львівського національного університету ім. І. Франка Рабиновича П. М., кандидата юридичних наук, доцента Національної юридичної академії України ім.. Я. Мудрого Толочка О. М., королівського радника, члена Ради юстиції Сполученого Королівства, адвоката-практика Моніки Карст-Фріск, президента румунського Гельсінського комітету, адвоката Бухарестської професійної палати адвокатів та експерта Ради Європи Моніки Маковей, доктора права, професора, експерта з прав людини Ради Європи та ОБСЄ Джерелі МакБрайда, юриста Секретаріату Європейського суду з прав людини Довидаса Віткаускаса тощо.
Для ознайомлення з судовими прецедентами Європейського Суду з прав людини опрацьовано часопис Правничої Фундації «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі», «Евопейский суд по правам человека. Избранные решения» в 2-х томах за редакцією доктора юридичних наук, професора Туманова В. А., видання Львівської лабораторії прав людини “Вибрані рішення Європейського суду з прав людини за 1993 – 2002 рр.”, видання Міністерства юстиції України “Європейські стандарти в галузі свободи слова”, видання Харківської правозахисної групи “Рішення Європейського суду з прав людини проти України” та інші матеріали.