Естетизм як світоглядний принцип в українській культурі XVII

ПЛАН
РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ПРОЕКЦІЇ ЕСТЕТИЧНОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ.
1.1. Історичні методичні рефлексії щодо естетичного.
1.2. Наративно-поведінкові складові українського культурного дискурсу
від часів Київської Русі до XVII ст.
1.3. Виокремлення естетичного з духовно-філософської матриці до просвітницького періоду української культури.
РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XVIII – ПОЧ. ХІХ СТ. ЯК ОБ’ЄКТ ЕСТЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ.
2.1. Вплив європейського культурного простору на загальний розвиток культури України у XVIII – поч. ХІХ ст.
2.2. Прояви естетичного функціоналізму в мистецтві даного періоду.
2.3. Взаємозалежність та взаємовплив естетичної думки на різні наукові системи.
РОЗДІЛ ІІІ. КАТЕГОРІАЛЬНЕ МОДЕЛЮВАННЯ ЕСТЕТИЧНОГО ЯК СВІТОГЛЯДНОГО ПРИНЦИПУ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ XVIII – ПОЧ. ХІХ СТ.
3.1. Стилізація істини й краси, калокагатії та ін.
3.2. Перехід від середньовічного «самоприниження» до творчої свободи.
РОЗДІЛ ІV. СПІВВІДНОШЕННЯ ЕСТЕТИЧНОГО Й ДУХОВНОГО ВИМІРІВ В УКРАЇНСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ ДИСКУРСІ XVIII – ПОЧ. ХІХ СТ.
4.1. Роль словесності у відношенні «естетичне – духовне».
4.2. Синтетичність української культури досліджуваного періоду в естетично – духовному сенсі.

ВСТУП
Сучасний період розвитку людства характеризується поліфонічністю ідей та ідеологем, широтою світогляду та пошуку нових шляхів подальшого поступу. В свою чергу, за цим слідує зміна світоглядної та культурної парадигми нинішньої доби. В контексті загальнолюдського культурного руху чільне місце належить дослідженню розвитку естетичної думки, в тому числі й української. Ще більшої уваги заслуговує той факт, що не всі віхи в історії естетики України повністю розкриті.
Тим більше, існують певні неточності і навіть хибні судження щодо деяких українських естетичних явищ. Зокрема, це стосується розбіжностей між теорією та історичною реальністю, яку вона описує. Мова йде про неузгодженості між теорією естетики та матеріалом української культури XVI – поч.XІХ ст.. Якщо не можна застосувати певної теоретичної схеми як пояснюючого принципу певних історичних явищ, то це є свідченням того, що в дослідженні й виведенні теоретичної моделі певного періоду не все було проаналізовано й висвітлено, або робилося через призму дослідження масштабнішого (хронологічно та територіально) культурного явища. Очевидним є той факт, що український естетичний дискурс XVIII – поч. ХІХ ст. розглядався більшою мірою на фоні російського, що призвело до певного загублення української естетичної традиції, а також не зовсім повноцінного усвідомлення ролі власне української естетичної думки. Остання є дуже важливою для дослідження також через те, що безпосередньо пов’язана з переходом від бароко до нової світоглядної доби – класицизму, які були основними естетико-світоглядними чинниками в даний період як для європейської культурної традиції, так і для української зокрема. Тому доцільно простежити хід українського естетичного дискурсу XVIII – поч. ХІХ ст. паралельно з європейським, частково співставляючи та порівнюючи їхні компоненти, а також слід зважати на зв’язки естетики з іншими науками.
Так, у зв’язку із загальною активізацією досліджень у галузі естетики значно зростає увага до вивчення її історії, і як частина цього процесу — до вивчення історії естетичної думки України. Це зумовлено тим, що через засвоєння і, можливо, переоцінку певних етапів становлення естетики, які формували національну естетичну спадщину, поступово прокладається шлях до глибшого, достовірнішого історичного знання.
Історична свідомість — складний соціокультурний феномен, невід’ємна частина духовної культури суспільства. Вона охоплює найрізноманітніші форми, в яких людина усвідомлює своє минуле, свою причетність до історичного процесу, своє місце в ньому.
В історичному розвитку український народ пройшов тривалий і складний шлях. Велику роль у формуванні його національної самосвідомості відіграла естетика. Як складова частина духовної культури України вона відображає специфічний художньо-творчий досвід українського народу, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов’ян. Саме воно визначало розвиток народної фантазії, самобутність символіки образотворчого мистецтва, музично-пісенної культури, а пізніше — соціально-психологічної прози, класичної драматургії і театру.
Актуальність і доцільність дослідження. Для розбудови модерної України дослідження культури XVIII – поч. ХІХ ст. є актуальним не лише у ракурсі історії. Звернення до постбарокових традицій українського художнього мислення безпосередньо стосується сучасних проблем формування національної самосвідомості та культурної ідентичності, впливає на становлення категоріальних універсалій новітньої української естетики, культурології, мистецтвознавства.
Звернення до вивчення різних планів естетичної свідомості – візуального, вербального, духовного, словесності у культурі України XVIII – поч. ХІХ століть – сьогодні, в епоху національно-культурного відродження, зумовлене актуальністю дослідження духовно-естетичних цінностей українського народу. Їх реконструкція представляється важливою в період руйнування ідеологічних стереотипів, перегляду духовних цінностей і пошуку нових ідеалів, адекватних нашому часу.
В основі соціокультурних змін сучасного українського суспільства знаходиться не тільки необхідність економічної перебудови, але й ті чинники, що пов’язані з «кризою цінностей». У зламний час ціннісна мотивація багатьох суспільних процесів і пошуки перспектив культурного розвитку нерозривно пов’язуються з інтенсивною соціально-філософською розробкою аксіологічної проблематики. На перший план висувається проблема можливості поєднання звичних цінностей і ціннісних орієнтацій із соціокультурною динамікою життєдіяльності людини. Актуалізація проблеми цінностей індивідуального та суспільного буття людини зумовлюється нагальними потребами практики і стає підставою для їхнього осягнення соціально-філософською думкою.
Неоднозначні соціальні зміни в Україні вимагають глибокого осмислення та переосмислення смислу та ролі усталених цінностей, світоглядно-практичної переорієнтації як суспільної, так й особистісної свідомості, зміни, насамкінець, ціннісних установок як підґрунтя мети наукового пізнання.
Проблеми національної самоідентифікації є важливими для кожного народу, оскільки вони зачіпають смисложиттєві основи його існування. Для України ці проблеми є ще гострішими, бо здобуття незалежності поставило її перед вибором нової ідентичності, такої, яка найліпше сприяла б процесам формування політичної нації співгромадян. Обрана молодою державою парадигма націо- і державотворення не була національно-етнічною і не закріпила за титульним – українським – етносом ніяких владних переваг. Проте закладений у національно-державницькій парадигмі об’єднуючий потенціал виявився слабким для того, щоб політична нація стала вагомим конструктом ідентифікаційного поля. Гостра криза ідентичності, у стані якої український соціум перебуває й досі, супроводжується конкуренцією комуністичної, ліберальної, націоналістичної ідеологій, протистоянням українського та російського націоналізму.
Необхідність чіткого окреслення ідентифікаційного простору в Україні диктується як пізнавальними, так і особливо практичними завданнями. Значення останніх зростає у зв’язку з тим, що процеси самоідентифікації відбуваються в Україні одночасно зі зміною механізмів соціально-економічного регулювання. Новітній етап соціокультурної трансформації у новоствореній державі пов’язаний з істотною модифікацією системи цінностей і моделей політичної поведінки. Нестабільність соціального середовища, ускладнена різнополюсністю зовнішніх орієнтацій, породжує розмитість ідентифікаційних систем та дифузію ідентитетів.
Актуальність теми і основний напрямок наукового дослідження викликані кількома моментами:
– вирішення однієї з причин того, що нині теоретична думка не здатна запропонувати конструктивну модель розвитку художнього життя суспільства за нових соціально-економічних умов, виробити критерії оцінювання процесів, що в ньому відбуваються, яка й полягає у нез’ясованості відносин із минулим. Дивовижно те, що всередину і вшир розробляючи проблематику естетичного – естетичне виховання, естетичний розвиток, естетичний смак тощо, вчені так і не змогли визначити зміст поняття «естетичне». Роль естетики в такому разі ніяк не зменшується. Адже йдеться не про помилки та хиби. Тут ми маємо справу із унікальним у науковій пратиці випадком, коли, починаючи від доби Просвітництва, культивований у розумах гуманістів ідеальний проект з розумного устрою суспільства, провідними засадами якого неодмінно мали стати моральність і краса, зазнавши низку модифікацій, дожив майже до кінця ХХ століття. Тому варто знайти оптимальне визначення концепту естетичного на основі базових засад дискурсу української культури даного періоду.
– у сучасній вітчизняній естетичній думці актуальною є проблема дослідження естетичної векторності української культури, яка останніми роками повертається із запасників спецфондів, музеїв і потребує свого наукового вивчення.
– що стало підставою для того, щоб ми сьогодні, практично без жодних застережень, вживали щодо сфери мистецтва, прекрасного і смаку одне-єдине слово – «естетичне»? В чому суть естетизму і яким чином він виокремлювався в дискурсі української культури досліджуваного періоду?
Світоглядну і транскультурну універсальність попередніх віянь барокового світовідчуття в історії європейського мистецтва підкреслюють багато дослідників, але малоймовірно знайти ще хоча б один такий культурний простір, де бароко асоціювалося б із етнонаціональною самосвідомістю та ідентичністю настільки сильно, як це простежується в мистецькій історії України. Відтак, вже історично бароковість є одним із суттєвих атрибутів українського художнього мислення в його національно довершеному вигляді. Естетична універсальність засадничих ідей цього стилю викликає його етнокультурну атрибутивність не лише в XVII-XVIII ст., але й на початку та в кінці ХХ ст. За висловом А. Макарова, поняття бароковості з часом стало мало не синонімом «українськості» в мистецтві.
Аналізу культурологічних, естетичних, мистецтвознавчих проблем українського дискурсу XVIII – поч. XIX присвячені праці сучасних українських авторів П. Білецького, І. Іваньо, А. Макарова, Д. Степовика, Л. Ушкалова, Д. Чижевського та ін.
У радянський період, виходячи з ідеологічної ситуації, фахівці писали про ікону як твір мистецький, оминаючи питання про джерела цього мистецтва, його сакральну природу. Автори наукових розробок наголошували на питанні взаємодії світської літератури і образотворчого мистецтва, висловлювали думку про вплив світської літератури на іконопис. Але такий вплив є лише в елементах, у той час, як релігійна словесність визначає духовну суть ікони як сакрально-естетичного феномена. Тому предметом нашої уваги є релігійна словесність, релігійне мистецтво, естетичні аспекти їх співвіднесення в культурі України XVIII – поч. ХІХ століть.
Вивчення поставленого питання сьогодні неможливе без звернення до певних узагальнюючих видань з історії культури України Д. Антоновича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, І. Огієнка, М. Поповича.
Виокремлення естетичних універсалій та художніх принципів „першої хвилі” українського необароко початку ХХ ст. неможливе без врахування критичного дискурсу та мистецької практики цього періоду; графіка Г. Нарбута, живопис М. Жука, братів Кричевських; творчий доробок українських авангардистів – братів Бойчуків, Д. Бурлюка, О. Екстер та ін.). Серед сучасних авторів, теоретико-методологічні, естетичні та мистецтвознавчі концепції яких в питаннях дослідження модерну та авангарду початку минулого століття знайшли відображення в дослідженні, слід відзначити Л. Левчук.
Варто віддати належне дослідженням естетичних принципів письменників-полемістів в аспекті колізії естетичного і етичного, які стали предметом уваги монографії І. Іваньо «Очерк развития эстетической мысли на Украине» та розробкам естетичних проблем образотворчого мистецтва в українській літературі XVI-XVIII століть, які подає П. Жолтовський у працях «Художнє життя в Україні XVI-XVIII століть», «Український живопис XVII-XVIII століть». Вказуючи на наукову цінність робіт І. Іваньо та П. Жолтовського, ми акцентуємо увагу на естетичних проблемах мистецтва як сакрально-естетичного феномена, для якого характерна внутрішня єдність релігійного та естетичного як форм духовного, що підкреслювала патристична естетика.
Проблеми релігійної словесності, переважно візантійської та староруської, розробляли С. Аверинцев, В. Бичков, В. Зема. Про значення національної мови писав О. Потебня.
Для ширшого аналізу феномену естетизму нам не завадить звертатися до доробків не лише українських дослідників, а й іноземних. Зокрема, Г.-Г. Гадамера, І. Канта, М. Шелера.
В ході дослідження неодноразово звертаємося до таких дослідників естетичної теорії як О.П. Наконечна, І.А. Бондаревська, Л.Т. Левчук, О.Ф. Лосев та ін..
На особливу увагу заслуговують праці О.Ф.Лосєва, що присвячені проблемам “естетики як філософії”, її природи, специфіки, функцій і т.д. – фундаментальні роботи цього філософа послугували методологічною основою дослідження. У вивченні проблем, поставлених у нашій роботі, необхідним виявилося залучити праці, в яких аналізуються художньо-естетичні аспекти ціннісного відношення (М.М.Бровка, О.В.Білого, А.Я.Гуревича, Р.Інгардена, Л.Т.Левчук, та ін.).
Вивчення всього обсягу джерел та згаданої літератури дозволяє більш детально вирішувати дослідницьке завдання, яке претендує на поглиблення уявлень про естетичну суть мистецтва та світовідчуття в культурі України XVIII- поч. ХІХ століть.
Таким чином, необхідність дослідження культури XVIII – поч. ХІХ ст., як світоглядно-естетичного компонента українського художнього мислення, обумовлена пошуком універсалістичних комунікацій у вітчизняному мистецькому просторі, завдяки чому стане можливим забезпечення його транскультурних функцій в українській культурі.
Об’єкт дослідження – українська культура XVIII – поч. ХІХ ст. в її транскультурних та метаісторичних вимірах як факт естетичної теорії. Предмет дослідження – естетизм як світоглядний принцип української культури XVIII – поч. ХІХ ст..
Мета нашого дослідження може бути сформульована так: випробувати концепт естетичного у проекції на українську культуру XVIIІ – поч. XIХ cт., щоб з ‘ясувати межі відповідності естетичного підходу до реалій цієї культури, межі, які випливають із механізмів відтворення, притаманних культурі, та з їх історичної динаміки. Чи випливає із внутрішньої інтенції української культури XVIІІ – поч. XIХ ст. рух до формування концепту естетичного? Чи є в культурі ознаки виокремлення естетичної свідомості та естетичного ставлення до світу? Що вони являють собою як факт естетичної теорії і факт історичного буття?
Щоб не плутатись у поняттях, одразу зазначимо, що словом «естетика» ми називаємо певну теоретичну дисципліну, словом «естетичне» – певний концепт і певний тип діяльності, або спосіб ставлення до речей.
За мету також маємо розкрити місце естетичного та естетизму як сутнісного принципу українського художнього мислення та національної самоідентифікації в художній культурі.
Завдання:
• Виявити послідовність історичного розвитку естетичного потенціалу української культури XVIІІ – поч. XIХ ст.
• Простежити специфіку формування естетичного дискурсу в українській культурі XVIІІ – поч. XIХ ст.: дослідити залишки бароко як світоглядно-естетичний компонент українського художнього мислення; окреслити вплив європейського культурного простору на загальний розвиток української культури досліджуваного періоду; знайти точки взаємовпливу естетичної думки та інших наукових систем у XVIII – поч. XIX .
• Визначити, у якому співвідношенні перебували категорії естетизму як світоглядного принципу української культури XVIII – поч. XIX ст. і яким чином відбулась стилізація категоріального апарату естетичної думки.
• Дослідити співвідношення естетичного й духовного вимірів в українському культурному дискурсі XVIII – поч. XIX, вивівши його синтетичність в естетично-духовному сенсі.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Крім загальних методів наукового пізнання (спостереження, порівняння, абстрагування, аналізу, синтезу, індукції, дедукції та ін.) в роботі використані спеціально-наукові методи, такі як хронологічний, порівняльно-історичний, типологічний, ретроспективний, метод класифікації та періодизації та ін; принципи: наукової об’єктивності, світоглядного плюралізму, цілісності і системності, невичерпності автентичного смислу тексту і невичерпності традиції.
Відповідно до поставлених завдань застосовано універсалістичний підхід, що впроваджується в роботі шляхом пошуку та виокремлення метаісторичних і транскультурних універсалій, зокрема, в художньо-естетичному дискурсі української етнокультури, завдяки чому вона осмислюється через загальносвітовий культурний процес. Предмет дослідження в контексті універсалістичного підходу зумовив звернення до таких дослідницьких методів, як емпірико-історичний та теоретико-логічний. Перший передбачає розкриття феномену естетизму під кутом зору історичної трансформації українського художнього мислення. Другий метод застосовується для дослідження естетичних закономірностей розвитку українського художнього мислення саме на етапах націотворення.
Дане дослідження ґрунтується на культурологічному підході до вивчення естетико-філософських проблем. Ми зверталися до феноменологічного методу (Е. Гусcерль), методів філософської герменевтики (Х. Гадамер, М. Гайдеггер, П. Рікер та ін.), до психоаналізу як естетико-філософського напрямку (К. Юнг).
Джерельну базу дослідження становлять: пам’ятки станкового і монументального іконопису XVIІІ – поч. XIХ століть, українська полемічна словесність другої половини XVI-першої половини XІХ століття.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що обґрунтовується можливість універсалістичного підходу при аналізі українського художнього мислення з метою виокремлення його транскультурних універсалій, зокрема, калокагативності, естетико-релігійного принципу в українській культурі, а також у реконструкції естетичних концепцій та художньо-образної системи українського дискурсу даного періоду в культурі. Новим є також те, що естетичний вимір XVI-XVIII ст. обґрунтовано як трансісторичний принцип розвитку української художньої культури, що набуває стилетворчих ознак в історії художнього мислення і феноменології національної ідентичності в українському мистецтві. Результати дослідження дозволять поглибити свої знання в усвідомленні існування концепту естетичного та принципу естетизму як одного із світоглядних чинників української культури XVIІІ – поч. XIХ століть, що є важливим для національної самоідентифікації в мистецтві в контексті європеїзації сучасної вітчизняної культури.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
Завдяки проведеному дослідженню прослідковується наскрізний мотив в українській духовній культурі від часів Київської Русі до першої пол. ХІХ ст. – мотив збереження культурної й релігійної ідентичності, самосвідомості й самобутності.
Оскільки естетизм є світоглядно-естетичним феноменом, що поєднує в собі принципи художнього мислення і творчості в мистецтві і культурі, історичне і трансісторичне, національне та загальноєвропейське, то здобуті результати можуть бути використані для подальшого теоретичного осмислення загальних закономірностей розвитку української художньої культури в різних аспектах – естетичному, культурологічному, мистецтвознавчому.
Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення й висновки нашого дослідження апробовані у кількох статтях, тезах доповідей, а також були викладені на наукових та науково-практичних конференціях: Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету КНУ – 2008» (Київ, 2008); V Міжнародна науково-практична конференція «Молодіжна політика: проблеми і перспективи» (Дрогобич, 2008); Міжнародна наукова конференція «Традиція і культура. Минуле, теперішнє та майбутнє: когерентність в історії» (Київ, 2008); Всеукраїнська наукова конференція «Людина в світі духовної культури» (Рівне, 2009); Міжнародна науково-практична конференція «Проблема ідентичності та культурний проект Європи» (Острог, 2009).
Структура роботи визначається метою і завданнями дослідження, логікою розгортання наукового матеріалу, методологією його структурування. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.