Органи центральної влади УНР доби центральної ради

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. Директорія як орган верховної влади
1.1. Утворення Директорії
1.2. Зовнішньо-політична діяльність
РОЗДІЛ ІІ. Спроба створення органів законодавчої влади
2.1. Проекти створення законодавчих органів
2.2. Початок законодавчої діяльності 2.3. Законодавство
РОЗДІЛ III. Рада народних міністрів – як орган виконавчої влади
3.1. Загальний стан виконавчої влади
3.2. Функції Ради народних міністрів 27
3.3. Порядок формування уряду 30
3.4. Виконавча влада на місцях 33
ВИСНОВКИ 35
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 37

ВСТУП

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрі-євського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій.
Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів, періодичних реорганізацій та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.
Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців, перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ, проголосивши популярні в народі гасла, Директорія забезпечила собі перемогу.
Метою даного дослідження є дослідити систему органів центральної влади УНР доби Директорії.
Актуальність даного дослідження полягає у тому, що УНР доби Директорії заклала основи української державності. Досягнення УНР у законодавчій та економічній сфері є вадливими для розуміння розвитку та непереривності державотворчого процесу.
Предметом дослідження є система органів центральної влади УНР доби Директорії.
Об’єктом дослідження є Директорія як орган верховної влади другої УНР.
При написанні даної роботи ми ставили такі завдання:
• Дослідити законодавчу діяльність Директорії;
• Проаналізувати процес створення органів законодавчої та виконавчої влади.
Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ, заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри.
Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації
Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався, адже повалення гетьманату та відновлення УНР зовсім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного «троянського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим.
Ці дипломатичні маневри розв’язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося вибухами робітничих повстань у містах та активізацією отаманщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. їхня загальна чисельність була порівняно незначною, але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единої і неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками Не виправдав сподівань і акт возз’єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.
У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підготовлена та організована «тануча майже на очах» армія. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо.