Давньоруські писемні памятки Х-ХІIІ століть як джерела пізнання давньої культури словян

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………………………………….
Розділ І. Особливості національної свідомості у «Повісті временних літ» …………………….…………………………………………………………
Розділ ІІ. Морально-етичні норми у церковно-повчальній літературі Київської Русі …………………………………………………………………………………………….
2.1. «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона ………….
2.2. «Повчання Володимира Мономаха дітям» …………………….
Розділ ІІІ. Морально-правові норми давніх слов’ян у “Руській правді”………………………………………………………………………………………….
Висновки…………………………………………………………………………………………….
Список використаних джерел та літератури ……………………………………….

ВСТУП
Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється недостатньою кількістю писемних джерел. Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов’ян з індоєвропейської спільності, відособлення східних слов’ян від західних і південних, відображає всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.
Історчні часи застають наших прадідів на дуже високому вже ступені культурності – з упорядкованим громадським ладом, з розроблною системою релігійних форм і культу, з зародками державного життя, навіть деякими проблисками національної свідомості. Чи було у нас перд християнством якесь письменство, про те можемо тільки здогадуватись, бо ніяких слідів його до нас не дійшло, окрім деяких наятків та уривків у строму літописі.
Михайло Грушевський здійснює свій поділ матеріалу староруської доби, маючи на увазі головні моменти в розвитку українського життя, на історію старої словесності як вияву соціального і культурного процесу України. Він відзначає саме XI—XII століття як “період першого розцвіту київської культури. Перед ним лежало століття інтенсивної культурної роботи, яка приготовила сю добу розцвіту. Бо з розцвіту ніщо не починається” [7;95].
Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням.
«Повість врем’яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. В обласному літописанні, зокрема, набула розвитку головна ідея “Повісті”, яку Б. Д. Греков визначив як гордість за своє минуле, занепокоєність майбутнім і заклик до захисту цілісності батьківщини [14]. Дана пам’ятка висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Це добре видно із заголовку “Повісті…”, в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: ” Откуду єсть пошла Руская земля” і “Кто въ КиєвЂ нача пер› княжити”.
У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” (в оригіналі: «О законЂ Мойсеємъ данемъ и о благодати и истинЂ Іисусъ Христомъ бывшимъ — и како законъ отыде, благодать же и истина всю землю исполни, и вЂра во вся языки простре ся, и до нашего языка русскаго,— и похвала кагану нашему Володимеру, отъ негоже крещени быхомъ») ченця Ілларіона. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом (біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. “Слово” Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання”, адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.
«Повчання Володимира Мономаха дітям» – визначна пам’ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 у кількох неповних частинах. «Повчання» – оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного й морального характеру, повчає своїх дітей, тобто наступників, бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів.
«Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона постала в Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого київського князя Ярослава Мудрого. Ярославова «Правда Руська» в наступні десятиліття і століття доповнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за Володимира Мономаха. Після нього і його «Статуту» в «Правді Руській» мало що змінювалося, себто формування Широкої правди закінчилося в XII ст. Далі вона дала життя «Литовському статуту», «Правам, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Її сліди помітні в «Соборному уложенні 1699 року».
Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.
Актуальність теми дослідження. Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. Джерелознавчі можливості писемних матеріалів ускладнені ще й тим, що вони дійшли до нас не в своєму початковому вигляді, а в складі пізніших збірників. Останні являють собою переплетіння різних епох, політичних позицій і тенденцій, використання різних стилів літописання, літописів різних земель, які передають ті самі події з різних позицій. Необхідно також рахуватися з неминучими помилками пізніших переписувачів.
Сьогодні ми бачимо, як зростає інтерес до давньоруської історії, культури, літератури зокрема. І це природно. Суспільні зміни в Україні зумовлюють інтерес до витоків нашої національної свідомості, підґрунтя сучасної літератури. Будуючи свою незалежну державу, ми повинні досконало знати її славне минуле.
Метою курсової роботи є виділення та осмислення особливостей давніх культурних традицій слов’ян на основі писемних пам’яток, що збереглися до наших днів.
Завданнями дослідження є узагальнення та аналіз особливостей культури давніх слов’ян на основі писемних пам’яток Х-ХІІ стоіть, осмислення та обґрунтування морально-етичних норм тогочасної Київської Русі та звичаєвого права давніх словян.
Об’єктом дослідження є пам’ятки писемної культури.
Предметом дослідження є елементи культури в пам’ятках давньої писемності.
Джерельна та теоретична база. Пошук першоджерел, авторських канонічних текстів розпочався за часів В. М. Татищева і триває донині. Серед дослідників, які зробили найбільший внесок у вивчення давньоруських літописів, виділяються А.Шлецер, М.І.Костомаров, О.О.Шахматов, М.Д.Присьолков, М.С.Грушевський, А.М.Тихомиров, Д.С.Лихачов, Б.О.Рибаков, П.П.Толочко та ін.
Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що літописець Нестор та його послідовники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.
Відома праця Д.І.Чижевського “Історія української літератури” подає історію виникнення та становлення літератури доби монументального стилю (Київської держави) та перелік літературних творів за жанровими особливостями, а також встановлює вплив і зв’язки з літературними надбаннями сусідніх держав. Вагомою працею у дослідженні літератури Київської держави є праця Михайла Грушевського “Історія української літератури”, де автор зосереджує свої дослідження на оригінальній літературі того часу та, зокрема, на твір “Слово о полку Ігоревім”. П.П.Толочко у книзі “Київська Русь” подає детальним аналіз існування Київської держави з детальним описом політичного, соціально-економічного, релігійного та етнічного розвитку Русі. Джерельною базою даного дослідження є літературні писемні джерела Київської Русі Х-ХІІ століть, а саме -літописні зводи, перекладні твори.
Методологія та методи дослідження. Для узагальнення інформації, отриманої з писемних джерел, застосовується аналітико-синтетичний метод як один з важливих методів типологізації, за допомогою якого відновлюються особливості давньої культури слов’ян, визначаються її відмінності, вивчаються деталі їх побутування. Також використовується порівняльно-історичний метод, що передбачає собою співставлення історичних подій з датуванням і описом їх у літературних пам’ятках і літописних зводах.
Новизна дослідження полягає у спробі виокремлення та комплексного аналізу давньої культури слов’ян за давніми писемними пам’ятками.
Структура курсової роботи передбачає Вступ, три розділи з виокремленням, Висновків і Списком використаних джерел та літератури. У Вступі окреслено актуальність, мета та завдання курсової роботи, об’єкт та предмет дослідження, його новизна. У І розділі «Особливості відображення дохристиянського типу мислення у «Повісті временних літ»» здійснено детальний аналіз цієї памятки з виокремленням особлиовстей світосприйняття і їх доісторичної основи. У ІІ розділі «Культурно-звичаєві норми у церковно-повчальній та житійній літературі Київської Русі» зроблено спробу опису звичаєвих надбань давніх словян. У ІІІ розділі «Морально-культурні норми давніх слов’ян у джерелах перекладної літератури» здійснюється визначення моральних принципів давніх словян і їх культурно-історичних відображень у житті. У Висновках підведено підсумки роботи.