Символістська драматургія Олександра Олеся

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………………. 3
РОЗДІЛ І. Рецепція символістської творчості Олександра Олеся у літературознавчій та літературно-критичній думці кінця ХХ – початку ХХІ соліття………….……………………………………………………………… 8
РОЗДІЛ ІІ. Соціальні та моральні проблеми в художньому осмисленні письменника…. ………………………………………………………………. 22
РОЗДІЛ ІІІ. Натурфілософська проблематика у драматургії Олександра Олеся……………………………………………………………………………….. 35
ВИСНОВКИ………………………………………………………………… 46
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………. 50

Вступ
Актуальність дослідження. Наприкінці ХІХ століття письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображали б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.
Символізм (від. грецьк. symbolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини”.
Сутність цієї течії полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні і матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його трансцедентний зміст. Ми живемо в цьому світі, але душа наша лишається холодною, бо ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які оточують нас. Саме ці речі видаються нам замороженими, а цілий світ – скам’янілим, застиглим, сірим та невиразним. Але є такі моменти ніби у нашій душі наступає просвітлення. Ми з подивом дивимося на ті речі, які щойно споглядали, на той світ, який здавався нам прохолодним і немовби набуваємо нових органів зору та слуху. Нерухомий світ починає виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь дивні голоси, бачимо потаємний зв’язок між речами, а також присутність у них чогось прихованого, непомітного досі нам, незвіданого і неминущого. Світ приймає в наших очах незначного перед тим значення, тобто кожна річ стає своєрідним символом.
Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи “вічну істину”, символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.
У Франції найвідомішими представниками символізму були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме; у Бельгії – М.Метерлінк, Е.Верхарн; у Німеччині – С.Георге; в Австрії – Р.-М.Рільке, Г.Гофмасталь; у Росії – В.Брюсов, А.Бєлий, О.Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань “Молода муза”, “Митуса”, “Українська хата”. М.Вороний, Олександр Олесь, О.Слісаренко, Д.Загул, П.Тичина, С.Черкасенко надали символістичним формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов’язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість.
У вітчизняну драматургію символізм прийшов на початку ХХ століття. Форми старого реалістично-побутового театру відходили в минуле, постала проблема освоєння новітніх законів побудови драматичної дії. У цей час українська драма стає на шлях пошуку нових стильових і виражальних засобів. Тому саме О. Олесь, обробляючи український фольклор, відзначився своїм оригінальним поєднанням тенденцій західноєвропейського символізму з традиціями українського мистецтва, традиційні сюжети часто ставали фундаментом для вираження символістських ідей. Спираючись на “філософію серця”, письменник збагатив скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору – пісні, думи, казки тощо, поєданням абстрактних символів з реальними враженнями).
Метою дослідження є аналіз особливостей символістського світобачення, проблематика та жанрова специфіка у драматичних творах письменника. Реалізація поставленої мети передбачає такі завдання:
– розглянути літературний доробок поета у сфері драматургії;
– з’ясувати жанрову специфіку драматичних творів письменника;
– простежити особливості творів соціально-моральної та натурфілософської проблематики;
– дослідити ідейно-естетичну основу символістської драми Олександра Олеся;
– визначити структурні особливості системи символів;
– простежити оцінку критиків в контексті драматичного доробку О. Олеся.
Об’єкт дослідження – драми Олександра Олеся: «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «По Мюллеру», «Злотна нитка», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «При світлі ватри», «На свій шлях», «Хвесько Андибер», «Земля обітована», «Вилітали орли…», «Ніч на полонині», «Хам», «Буржуї».
Предмет дослідження – вивчення символістських особливостей драматичних творів О.Олеся соціально-моральної та натурфілософської проблематики.
Наукова новизна. Кваліфікаційна робота є однією із перших спроб дослідження символістської драматургії Олександра Олеся, жанрової своєрідності його творів. Порушені проблеми розглянуті з урахуванням закономірностей літературного розвитку як в Україні, так і в країнах Європи кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Теоретична та практична цінність роботи. Наукове дослідження можна використати на заняттях, що присвячені вивченню драматургії в школі, у вузі, при написанні наукових посібників, підручників, при вивченні курсу історії української літератури.
Теоретичною базою кваліфікаційної роботи слугують праці таких дослідників творчості поета, як Мікулаша Неврлого, Ростислава Радишевського, Петра Хропка, Тамари Івахненко, Ольги Камінчук, Наталі Малютіної, Сергія Єфремова, Леся Курбаса, Ірини Чернової та інших.
Дослідники творчості письменника відзначають неоромантичну основу його художнього світу, а також підкреслюють розвиток неоромантичних і символістичних тенденцій. Популярною є характеристика О. Олеся як пресимволіста на означення зародження, початків символізму в його творчості. Відомі також спроби розглядати Олександра Олеся поза модерністичним дискурсом як поета-романтика, спираючись на висновки критиків початку ХХ ст.
Мікулаш Неврлий наголошує на тому, що Олександр Олесь зробив вагомий для свого часу внесок в українську драматургію. Його драматургічні твори є виразним запереченням народницької драматургії, що традиційно змальовувала село, його біди. Його драми розвивали жанр коротких драматичних етюдів, до якого вдавалися Метерлінк, Стріндберг, Гофмансталь, Крлеж, Леся Українка та інші.
Ростислав Радишевський виділяє ранню драматургію Олеся як яскравий зразок художнього втілення засад символізму в українській літературі, його і позитивних, і негативних сторін.
За свідченням науковців, у драматургії О.Олеся лише в найбільш загальних образах-символах можна віднайти філософське осмислення загальнолюдських основ буття. Найважливіше в нього – це створити настрій. Його драматургія протиставлялась побутово-етнографічним постановкам, насичена ліризмом і підсилена психологізмом, вона задовольняла запити тогочасного глядача-читача.
«Драматичні етюди», що вийшли 1914 року, були явищем новаторським, адже у них знайшли своє відображення неоромантичні віяння початку ХХ століття. Олесь плекав мрії та сподівання про світлу дорогу у весняну казку для рідного краю, у якій він прагнув відбити дійсність, тому твори насичував переносним змістом. Неважко розгледіти в алегоричних образах драм, в їхніх сюжетах роздуми про те, як змінити долю рідного народу і країни.
Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що нараховує 70 позицій.