Настановчо-пізнавальні параметри нової парадигми лінгвістичного знання

Для молодої парадигми мовознавства характерні нові наста-новчо-пізнавальні параметри: експансія до інших наук (експансіонізм), антропоцентризм, функціоналізм та когнітивізм у вивченні мовних явищ, пояснювальний характер тлумачення мовних феноменів (експланаторність), аксіологічність, прагматизм [Кубрякова 1994, с. 5; Селіванова 2001, с. 353].
Лінгвісти, які діють у рамках встановлених пріоритетів, намагаються виявити глибинний зв’язок когнітивних структур людської свідомості з мовними формами, простежити “модус” відбиття характеру пізнання та сприйняття світу в глибинних мовних категоріях (ментальних утвореннях), що часто-густо належать до сфери позасвідомого. Широку палітру праць останнього часу (Н. Арутюнової, Г. Береснєва, Г. Вежбицької, Т. Вен-діної, І. Голубовської, В. Жайворонка, Т. Радзієвської, Ю. Степанова, Н. Сукаленко, В. Телія, В. Топорова, О. Уринсон, О. Яков-лєвої, Г. Яворської та багатьох інших) виконано в культурно- когнітивному антропологічному ракурсі. Зазначені автори намагаються дослідити “мову культури”, реконструювати мовну етнічну свідомість, виявити культурно-мовні національні стереотипи, визначити взаємовплив мови та духовної культури. Фронтальність подібних досліджень, а також різноманітність використаних стратегій пошуку “людини крізь мову” дозволяють стверджувати, що антропологічна парадигма в лінгвістиці вже у загальних рисах сформувалася і нині набирає сили.
Культурологічний “нахил”, що охопив лінгвістику в останні роки, чітко простежується і в інших гуманітарних науках (історія, краєзнавство, соціологія, етнологія), що змушує вчених констатувати “тиху зміну парадигм” у суспільствознавчих науках в цілому, надаючи цій події значення “коперніканського повороту”.
Розглянемо детальніше основні принципи дослідження мови у рамках нової мовознавчої парадигми.
Експансіонізм, про який вперше заговорили пражани (Ф. Да-неш, В. Скалічка), причому у позитивному контексті (незважаючи на свою відданість структурно-функціональним ідеям), означає насамперед те, що для дослідження мовних явищ і наслідків мовленнєвої діяльності людини – текстів почали широко використовуватися дані інших – суміжних гуманітарних та природничих наук (історії, психології, соціології, етнології, краєзнавства, медицини, географії, комп’ютерології тощо). Це суттєво розширило та укріпило лінгвістичну емпіричну базу і призвело до створення міждисциплінарних галузей лінгвістичного знання (соціо/психо/етно/біолінгвістика, комп’ютерна лінгвістика і т.ін.). Інтеграція з іншими науками, запозичення їхньої методології наукового пошуку та інформації, накопиченої у рамках відповідних галузей знання, піднесли на якісно новий рівень експланаторні можливості мовознавства, тобто його пояснювальну силу. Згадаймо, що перехід від мовознавства описового до мовознавства пояснювального відбувся у лінгвістиці у першій половині ХІХ ст., коли сформувався порівняльно-історичний метод дослідження. За допомогою фонетичних законів, законів аналогії, відкриття яких є заслугою компаративістів ХІХ ст., мовні явища здобули перших пояснень через процедури переважно діахронного порівняння. Експланаторність мовознавства кінця
ХХ – початку ХХІ ст. реалізується через апеляцію до когні-тивних процесів, що відбуваються у свідомості носія мови – людини, що мислить, сприймає, відчуває, оцінює. Суб’єкт мови/мовлення у його взаємодії з мовою потрапив до центру дослідницької уваги (принцип антропоцентризму), а його пізнавальні здібності та пов’язані з ними пізнавальні процеси (отримання, обробка та фіксація інформації про навколишній світ), що відбиваються мовою, почали усвідомлюватися як пріоритетний предмет лінгвістичного вивчення (принцип когнітивізму). Принцип когнітивізму тісно пов’язаний з принципом функціоналізму, що оформився як загальний дослідницький підхід у працях представників Празької лінгвістичної школи та німецького психолога Карла Бюлера. Функціоналісти розуміли мову як підпорядковану певній комунікативній меті цілеспрямовану систему засобів вираження, зумовлену тими чи тими комунікативними факторами. Фактично у межах нової мовознавчої парадигми принцип когнітивізму став доповненням до функціоналізму, який до комунікативних чинників детермінованості мовної структури додав ще фактор свідомої та несвідомої розумової діяльності людини. Принцип аксіологічності пов’язаний із урахуванням при дослідженні мовних фактів оцінкового компонента психічної діяльності людини, який відбивається мовою у вигляді інтелектуальної та емоціональної оцінки. Принцип прагматизму полягає у тому, що основним призначенням мови вважається надання людині системи орієнтирів, необхідних для діяльності у навколишньому світі, а її найвищою метою – успіх людини у суспільному та приватному житті [Селиванова 2001, с. 350].
Прорив (breakthrough) до нових методологічних настанов було забезпечено запровадженням міждисциплінарного модусу лінгвістичних досліджень.
“Мовні узагальнення охоплюватимуть ширші кола, поєднуючи мовознавство з іншими науками: психологією, антропологією, соціологією, біологією”, – такий прогноз шляхів розвитку лінгвістики дав на початку минулого ХХ століття геніальний лінгвіст І.О. Бодуен де Куртене у своїй статті “Мовознавство, або лінгвістика ХХ століття” [Бодузн де Куртенз 1963, с. 3-18]. Сьогодення сучасної лінгвістики дає всі підстави переконатися у слушності цього прогнозування. Якщо перші три чверті двадцятого століття пройшли під знаком відмежовування мовознавства від інших наук і були відмічені намаганням вчених розробити “внутрішньолінгвістичні” підходи до дослідження мови (достатньо згадати соссюрівське “єдиним і справжнім об’єктом лінгвістики є мова, досліджувана в самій собі і для себе”), то в останній його чверті та на початку двадцять першого століття розгорнувся зворотній процес інтегрування мовознавства з іншими науками. Слід зазначити, що процес об’єднання у наш час є характерним не тільки для гуманітарних (етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика) або природничих наук (біофізика, біохімія, астрофізика), а й для наук загалом: геополітика, економіч-на/екологічна/ком’ютерна лінгвістика. Ще у першій половині минулого століття В.І. Вернадський (1863-1945) пророкував, що грані між окремими науками у найближчому майбутньому швидко зникатимуть, – натомість виникатиме спеціалізація не по науках, а по проблемах, котра сприятиме як глибшому вивченню явища, так і всебічному його охопленню [Вернадский 1989, с. 216].
Мабуть, найкращою ілюстрацією цих слів, сказаних у 1936 році видатним українським вченим, було створення когнітивістики (когнітології) – міждисциплінарної науки, об’єктом вивчення якої стала людська свідомість та мислення з усіма притаманними їм ментальними процесами та станами, а предметом – загальні принципи, що керують цими процесами та станами, структури представлення та формування знань (knowledge representations), які забезпечують людині з її доволі обмеженими можливостями здатність переробляти та трансформовувати (inner processing) величезні обсяги інформації за обмежений проміжок часу: “ког-нітивізм робить заявку на метод серійного, так би мовити, “промислового” розв’язання задач про людську думку” [Демьянков 1994, с. 18]. Причому людина трактується як діяч, що активно сприймає та продукує інформацію, маючи в якості основи своєї ментальної діяльності певні схеми, програми, плани, стратегії. Антропоцентрична спрямованість когнітивізму сприяла об’єднанню під його егідою декількох гуманітарних наук: когнітивної психології, філософії, культурної антропології, моделювання штучного інтелекту, лінгвістики тощо. Видатні американські психологи – Дж. Міллер та Дж. Брунер організують при Гарвардському університеті перший центр когнітивних досліджень (1960). Почалася “когнітивна революція”, основним пафосом якої було заперечення асемантизму Л. Блумфільда і загалом біхевіоризму як методології наукового дослідження: “Ця революція була спрямована на те, щоб повернути інтелект (mind) до кола гуманітарних наук після тривалої холодної зими об’єктивізму” [цит. за Манакин 2004, с. 22].